LIBROS LEGE

LIBROS  LEGE  (Книги читай. Катон)

                                                      "Людина, що не підпускає до себе

                                                        книжки — страшна. Усі її природні

                                                        здібності спрямовані на вивищення

                                                        повсякденного примітивізму"

                                                                                            Богдан Смоляк

    Інколи та чи інша подія спонукає нас до роздумів чи дії — тільки в праці людина може знайти сенс свого життя:

                     "І я бачив, — нема чоловікові кращого,

                      як ділами своїми радіти, бо це доля його!"

                                                                 Еклезіяста 3:22

    Слухав на радіо Ера FM 17 вересня 2014 року передачу із Михайлом Слабошпицьким до 150 річниці від народження Миххайла Коцюбинського. Слова знаного і шанованого мною письменника зворушили серце, в пам'яті залишили думку, яка, нагадуванням, свердлить мій мозок день у день. Через сльози серця, видимим переживанням процитовано думку Євгена Маланюка: "Нечитання знесе Україну зі світу". Невидимі сльози розпачу, і спонукали мене до праці на ниві не моїй, і яку я й подумками, через брак досвіду, знання мови, не міг себе  й у снах побачити плугатарем. Ниви на якій більше трьох мільйонів слів і виразів, згорьована, нищена-незнищенна, дарована Богом мені і моєму багатостраждальному солов'їному люду — українська мова. І ось в тиші і спокої спомином сльоза гірка й солодка "На крилах пісні" забриніла сердечною струною відложеного і втрамбованого в пам'яті тексту: "Від заходу насувалася чорна хмара, душний вітер нахрапом бив об гори, хвилював комиш у плавнях, обривав виноградне листя та гнав його по чорній, каламутній, немов пораненій хвилями, річці... Лагодилась буря...". Яка магія, алхімія слова. Чи зупинився Михайло Михайлович?.. — Пішов далі берегом річки, "затомлений в задумі". Боже, затомлений в задумі і не зауважив, як "перші краплі густого дощу..." упали на землю і почув близькі звуки "виразно почув журавлино-поважний голос української пісні. Що се?"...

    * * * * *

    Ношу в пам'яті ваготу прочитаного, те що зачепило серце, думки роману-есе "Під чужою тінню" Андрія Содомори: "У цій книжці — те, що зберегла пам'ять. Саме пам'ять, а не папір, не записи". Пам'ять —  мозок, за визначенням академіка Олега Кришталя, найдивовижніший, найскладніший пристрій Всесвіту (що нам доступно на сьогоднішній день) і щоб його не втрачати, то цей витвір мусить працювати за призначенням...

                          "А час такий — охоче проминає

                           і, проминувши, дивиться на нас.

                           І то вже — простір, хоч в усіх анналах

                           записано: давноминулий час".

                                                                Богдан Смоляк

    Що зберегла пам'ять, чим жила, живила душу і серце, яке плетиво думок і образів взяла в своє незабутнє єство і ліпила долі і образи, думи  й роздуми в канву живої  і всеперемагаючої словесної історії незабутнього, що не може щезнути безслідно, бо карбує в пам'яті рубці пам'ятника живому, нетлінному слову, що раз у раз нагадує про себе думкою для роздумів, поживою душевних поривань до праці, щоб душа живилась і творила. Коли читаємо і запам'ятовуємо, то можемо стверджувати... "Читання — це теж мистецтво, теж переклад: те що бачимо літерами  й словами на папері, думки й образи, перекладаємо (переводимо, переносимо, пересаджуємо)"...(Андрій Содомора). І куда ж ми все прочитане переносимо, пересаджуємо?.. Переводимо їх, як малу дитинку за руку, в пам'ять — якщо слова передають глибинні, правдиві думки, то вони приймаються в пам'яті, живуть і плодоносять живою енергією, яка додає нам сили до життя, до творчості і ця праця не марнотна — живить наш мозок в цьому житті, і я можу з великою вірогідністю стверджувати, що ця енергія не щезає, не розчиняється в космосі, а осідає, записується на Божих носіях пам'яті, зберігається до певного часу, бо Бог є Богом порядку, а не хаосу, Богом дії, а не спокою:

          "Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом"...

                                                                                        Еклезіяста 3:1

          "А Ісус відповів їм: "Отець Мій працює аж досі, —  процюю і Я".

                                                                        Євангелія від Івана 5:17

      "Я йду до свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого!"

                                                                      Євангелія від Івана 20:17

    Люди споконвіку мучаться і страждають цією загадкою людського єства, що у Слові Божому має потаємний зміст. Досить заглибитись в читання думки з книжки "Наодинці з собою" Марка Аврелія:

    "Померле — не пропадає із Всесвіту. А якщо залишається, то

     тут і перетворюється, і розпадається на те, на що йому властиво

     розпадатися (а саме на елементи — і Всесвіту, і твої); а те — й

     собі перетворюється, і не ресмствує. Усе з'явилося задля чогось"...

    В котре перечитую "Наодинці зі словом" Андрія Содомори. Дивлюсь на сову на обкладинці, яка "не плаче і не сміється... Сидить собі та птаха на грецькій сигмі, початковій літері слова "софія" — сидить, звернена мовби людським обличчям до читача"... Ось так роздумуючи, випадково чи не випадково, знаходжу в записах пам'яті те, що носив впродовж років — розмисли, думку Віктора Неборака:

   "Так ось же він вихід з лабіринту часового проминання, світло,

    яке засяяло майже випадково: життя у слові, у живому

    творчому слові, — найсолодша втіха, благодатний Божий дар".

    Вихід з лабіринту, з небуття душі і серця в слові, а слово у книжці — libros lege, книги читай...

    Пишу те, що зберегла моя пам'ять. Розуміння тих питань, які ми схильні не зауважувати, те з чим стикаємось в кожнодневному житті, але забули про корені, на засадах яких тече звикле наше життя, яке потребує глибини пізнання, переосмислення, щоб воно, життя, не перетворилося на суху глину, мусимо пробудитися зі сну, сну нашого розуму, розбудивши наш пластичний, найдивовижніший витвір Творця, із фантастичною структурою і можливостями до праці, тренуванням роздумами і знаннями, використовувати за призначенням, щоб не зростало розшарування між думаючими людьми і обивателями, мусимо усвідомити, що людина живе лише одним життям свідомого "Я" і багатьма життями, які частково передаємо своїм дітям і цій спільноті з якою спілкуємось — життя не тільки те чим живемо, але й те, що пам'ятаємо, що про нього розповідаємо, що про нього знаємо, що про нього думаємо; пам'ятати про те, що "Ти сам собі — залізо, сам собі — іржа" (Богдан Смоляк) і спокій нам приносить торжество наших думок і принципів — скільки маємо добра, любові, стільки в нашій душі і ніжному серці й життя, щоби ми плакали і сміялися сльозами, ловили мить життя, якому не буде вороття і зберігали ці крихти в пам'яті, яка здатна оживити все те, що достойне життя до життя, бо все, що нас оточує слугує стимулом до мислення, до життя, до праці, до осмислення незбагненного, до радості ділами своїми  і зігрівати теплом, любов'ю, коханням все те , що торкається серця — є таки сльози речей

незбагненного і тих речей, які торкаються серця і спонукають наш мозок до праці. Читаймо книжки... "Слово, молочний брат мрії, прочиняє хвіртку, через яку будь-якої хвилини можна вибратися на волю. І до чого ж легко втекти від нудного часу, непривабливого краєвиду, від нестерпних умов побуту, нарешті від самого себе — від цієї нав'язливої і осоружноі істоти, якої нам не позбутися аж до смерті" (Ян Парандовський, "Алхімія слова").

    Часто дивимось в дзеркало, щось там бачимо, не себе, не себе " — свого опонента, якого знаємо значно менше, аніж будь-кого зі своїх друзів: "Nosce te ipsum" (Пізнай самого себе) (Андрій Содомора). Тут і всі наші біди, не пізнаємо того, що принесе нам і тим людям, які нас оточують найбільшу користь — libros lege, книги читай...

    За визначенням Гете, справжній поет пахне землею. Нам необхідно, і зберігати, і примножувати зв'язок із корінням рідної Землі. Книжка пахне мудрістю життя, черпаючи її з глибшості рідної Землі і слово в ній живе і діяльне побіч нас завше, якщо воно рідною мовою...

                       "Земле, моя всеплодющая мати

                        Сили, що в твоїй тече глибині,

                        Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

                        Дай і мені!"

                                                               Іван Франко

    Книжка, із словом рідною мовою, додає нам сили, снаги до праці і допомагає завжди залишатися Людиною... І як тут не зацитувати розмисли Оксани Забужко (ото вміє зловити і знайти відповідну думку. І де тільки вона не нишпорить за знаннями?): "У 1954 р. в еміграції  — у цьому, за його влучним висловом, "антракті"  української історичної драми — Є. Маланюк висловив дійсно неперехідну за значенням тезу: "Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе". Без знання — нема пізнання, а знання у книжці: libros lege, книги читай...

   

                                                                             

* * * * * 

Богдан  Дячишин

Жовтень, 2014 року, Львів.